Після ракет і окупації – гітара, глина й англійська: як в Ізмаїлі допомагають дітям пережити війну
4742 
«Танки! Танки!» – закричала дитина в колісному кріслі, коли повз неї проїхав трактор. Для Олі Балабан цей епізод став одним із моментів, коли вона зрозуміла: дітям, які втекли від війни, потрібне не лише житло, їжа чи одяг. Їм потрібно повернути відчуття нормального дитинства.
Так разом із Робертом Гембелом вона почала створювати в Ізмаїлі простір, де діти переселенців можуть навчатися, спілкуватися, отримувати психологічну підтримку і просто знову бути дітьми.
Детальніше про все дізнавалася журналістка Район.Ізмаїл.
«Чи достатньо я зробив для України?»
Історія Олі та Роберта та почалася випадково.
Гембл був офіцером морської охорони, потім кардинально змінив діяльність, здобув теологічну освіту і ступінь доктора в семінаріях Принстона та Джорджії.
Пастор працює певний час, а потім у нього є кілька місяців, коли він може поїхати в іншу країну та обрати іншу сферу роботи чи допомоги.
На запитання, чому обрав саме Україну, Роберт розповідає, що до цього мав проєкт у Нікарагуа. До Східної Європи вперше приїхав після Перебудови. Згодом допомагав американцям всиновлювати дітей з України, а цей досвід прив’язав його до країни. Пізніше Роберт вирішив залишитися в Україні та продовжити благодійну діяльність.
В Одесі Роберт очолював фонд «Ця дитина поруч» та 15 років допомагав безпритульним дітям – шукав їх на вулицях, у люках та на теплотрасах. Про свій 15-річний досвід він написав книгу.
«…це доля. У листопаді 2021 року я побачила у фейсбуці фотографію Роберта. Просто гортала стрічку й побачила його усмішку. У нього вона неймовірна! Я поставила лайк. Роберт щось написав. За допомогою перекладача я відповіла – так почалася наша дружба. А вже 24 грудня він приїхав в Ізмаїл – маршруткою», – пригадує Оля.
Чоловік оселився в готелі «Бессарабія». Вони гуляли містом, побували в Ізмаїльському музеї, ходили набережною та парками. Оля розповідала йому про історію міста та краю. Спілкувалися англійською. Точніше, Оля намагалася.
«Моя англійська після радянської школи була просто жахливою. Я знала одне-два слова, а потім уже “розмовляла” жестами – у мене одразу вмикається режим “театр”. Роберт каже, що американці, коли ми їздимо Америкою та збираємо допомогу, мене слухають саме через це», – зізнається жінка.
Їхня дружба поступово переросла у кохання, родину та спільну справу.
«Це взагалі рідкісна людина. У перший місяць великої війни хотів піти на фронт. Навіть намагався звертатися до військкомату. Тепер він допомагає Україні по-іншому. І думаю, це теж дуже важливо. Ввечері може зізнатися: “Думаю, чи достатньо я зробив для України?» – каже Оля.
«Дітям теж треба дати можливість побути дітьми»
До повномасштабного вторгнення Оля працювала у пресслужбі міської адміністрації Ізмаїла. Тому з перших днів знала, скільки внутрішньо переміщених людей приїжджає до міста, і розуміла, що їм потрібна не лише інформація, а й найпростіші речі для життя.
Вона розповіла про це Роберту, той запропонував, що надсилатиме гроші, а Оля зустрічатиметься із сім’ями переселенців і купуватиме найнеобхідніше. Жінка повісила в управлінні праці та соцзахисту оголошення: «Якщо потрібна допомога, телефонуйте» – і вказала свій номер.
У перший місяць був просто шквал дзвінків. Щовечора після роботи жінка зустрічалася з ВПО в магазинах, і разом купували продукти.
У травні 2022 року Роберт запитав, чим ще можна допомогти сім’ям переселенців. Оля згадує, що тоді подумала про море, яке завжди було для неї символом відпочинку. Їй хотілося, щоб діти теж могли хоча б ненадовго забути про війну й просто побути дітьми. Так виникла ідея організувати для них табір на березі моря.
В Україні на той момент це вже було неможливо. З огляду на розташування Ізмаїла оптимальним варіантом здавалася сусідня Румунія, щоб дітям не довелося долати надто велику відстань.
«Одного разу поруч була дитина в колісному кріслі. Проїхав трактор – і дитина почала кричати: “Танки! Танки!” Зараз це згадую – і сльози на очі навертаються», – каже жінка.
На початку червня 2022 року Роберт та Оля орендували автомобіль і проїхали все узбережжя Румунії, проте табору не знайшли. Усюди були готелі без прилеглої території, придатної для дітей. Їм порадили Болгарію, де вони й знайшли перший табір. У липні туди приїхали перші два автобуси з дітьми ВПО.
«На третьому занятті вони починали посміхатися»
18 серпня 2022 року в Ізмаїлі відкрили центр «Ця дитина поруч».
«Влітку у моря ми стали як одна родина. Не можна було все це просто так кинути. Знайшли приміщення. За допомогою мам зробили косметичний ремонт. Закупили все, що могли, і почали займатися з дітьми. Спочатку це було одне-два заняття на день. Потім шість днів на тиждень з ранку до вечора», – розповідає Оля.
Щонеділі вже пʼятий рік тут збираються мами-ВПО: п’ють чай та спілкуються. Жінки роблять прикраси та грають у настільні ігри. Одне з улюблених занять – дивитися фільми з попкорном. У групі матусь є психологиня, яка теж використовує арттерапію в подоланні травм.
Для дітей заняття добирають відповідно до їхнього віку та інтересів, а під час навчального року допомагають ще й робити уроки. Усі заняття безплатні.
Тут діти малюють, пишуть, займаються гарячою мозаїкою, плетуть браслети, роблять брошки. Ліплять із глини, в’яжуть, займаються валянням та створюють маленькі іграшки.
Є два класи гри на гітарі, які веде Роберт. Наразі центр шукає викладача гри на гітарі. Вимога одна: вміти розібрати прості сучасні пісні, грати їх на акордах і любити дітей.
Спочатку в групі працювали один педагог і один керівник. Згодом Оля зрозуміла, що цього недостатньо: на кожну групу потрібно двоє дорослих – учитель і психолог. Дітей розподілили по 12-13 осіб у групі.
Багато вихованців мають психологічні травми. Є підлітки, які після ракетних і дронових атак мають певні проблеми зі здоров’ям. Це діти, які втратили школу, дім, друзів, звичне оточення та переїхали в інше місто.
«Вони майже всі в шоковому стані, замикалися в собі й відмовлялися навіть виходити на вулицю. І ми не просто займаємо дітей. Ми намагаємося повернути їм нормальне життя. Навчаємо дітей допомагати одне одному – бо якщо дитина навчилася підтримувати когось іншого, вона вже не почувається безпорадною», – пояснює Оля.
Через центр пройшли десятки підлітків із Харкова, Херсона, Миколаєва та інших міст.
Багатьох із них мами буквально приводили за руку, і на першому занятті вони зазвичай сиділи з опущеними головами. На другому вже трохи підіймали голову вгору. На третьому починали посміхатися.
Допомога не обмежувалася заняттями. Влітку діти виїжджали до табору. Щонеділі купували продукти для тих, хто щойно приїхав. У перший місяць після приїзду сім’ям допомагали найнеобхіднішим: купували подушки, ковдри, взимку – обігрівачі, влітку – вентилятори.
«Семеро вихованців центру вже навчаються у США»
Окремим напрямом роботи стала розмовна англійська. У центрі працюють три-чотири групи. Оля пояснює, що школа вчить правил, а дітям, які пережили війну, важливо ще й отримати можливість просто говорити. Цього року в таборі було 13 американських гостей.
«І всі вони спілкувалися англійською. Діти після табору почали набагато впевненіше говорити. Це теж один із психологічних напрямів роботи. Коли дитина бачить, що може говорити з людиною з іншої країни, зрозуміти її, розповісти щось про себе – це дуже підсилює її впевненість», – каже Оля.
Коли перші вихованці центру почали дорослішати, постало питання про вступ до вишів. Роберт запропонував спробувати вступити до університетів США.
За американськими стандартами потрібно було подати велику кількість документів. Через бюрократію діти, попри хороші оцінки та знання англійської, не змогли вступити. Тоді Роберт знайшов дві школи, пов’язані з пресвітеріанською церквою. Вони приймають дітей до старшої школи відповідно до віку.
Дві дівчини прийшли до школи у 12-й клас і провчилися рік. У цієї школи є домовленість з університетом UNM в штаті Нью-Мехіко, США: якщо дитина має високий рівень успішності, вона може вступити безплатно. Обидві дівчини вступили й додатково виграли по 2 000 доларів у програмі уряду США для обдарованої молоді.
Церква допомогла їм і з житлом. За студентською візою вони можуть до 20 годин на тиждень працювати на кампусі, і ця робота допомагає сплачувати оренду.
«Дівчата навчаються на відмінно. Їхні оцінки настільки високі, що вони входять до списку декана як одні з найкращих студенток», – з гордістю каже Оля.
Наразі у США навчаються вже семеро вихованців центру.
Центр допомагає студентам – дітям співробітників. Один із них, Костя, працював у спортивній групі для дітей з інвалідністю. Три роки Олена Вихрестюк, відома в Ізмаїлі тренерка, займалася з ними тенісом, а Костя допомагав.
Спочатку дітей приводили до центру за оголошенням управління соціального захисту. Тепер працює «сарафанне радіо». Центр оголосив новий набір, оскільки старші діти його випустились і тепер у молодших групах з’явилися місця.
«Я хочу колись, як Роберт, допомагати дітям»
Є у центрі й волонтери. Серед них – 21-річна Аріна, яка 5 вересня їде на навчання до Ірландії, в Дублінський національний університет Орландо.
«Я завершила університет у Києві, маю диплом перекладача-викладача китайської та англійської мов. Коли приїжджала сюди на канікули, попросилася сюди, щоб допомагати», – розповідає дівчина.
Аріна родом із Бердянська Запорізької області. Її родина чотири місяці прожила під окупацією.
«Потім батьки вирішили, що треба виїхати, щоб ми з братом могли нормально навчатися, а не здобували ту освіту, яку там нав’язують. Зараз в окупації залишилися бабусі й дідусі. Їх ніяк звідти не витягнеш… Вони там народилися, і хочуть залишитися. Зараз їм дуже складно. Світла постійно немає, води по п’ять днів немає, у магазинах майже немає товарів. Але ми підтримуємо зв’язок. Вони вже з VPN добре розібралися, тому спілкуємося», – пояснює Аріна.
Попри пережите, Аріна планує майбутнє і вірить, що повернеться до рідного міста.
«Я знайшла те, чим хочу займатися, принаймні найближчим часом. Не знаю, чи на все життя, але точно хочу працювати з дітьми. Хочу колись у майбутньому, як Роберт, допомагати дітям. Він дає такі поштовхи, щоб людина могла знайти себе. Я думаю, що все буде добре. Головне – вірити», – наголошує дівчина.
Аріна каже, що їй подобається Ізмаїл, але вона сумує за домом. Їхати назовсім за кордон не планує.
«Війна закінчиться – я хочу допомагати людям відбудовуватися, відновлювати життя», – зізнається вона.
«Ви фактично врятували нам життя»
Оля, яка очолює ГО «Ця дитина поруч», та Роберт, голова «This Child Here», регулярно їздять до США і спілкуються там із людьми, розповідаючи про Україну та своїх вихованців.
«Не буду говорити про Трампа – скажу про звичайних людей. Напевно, мені пощастило. Але люди в церквах, які ми відвідували з Робертом, – це переважно інтелігенція, – щиро підтримують українців. Причому іноді вони навіть не знали, де саме Україна. Ми возимо із собою карту», – каже Оля.
За словами жінки, багато людей не цікавилися політикою і не знали, що насправді відбувається в Україні. Тому волонтери пояснювали, що це не просто конфлікт чи громадянська війна, а російсько-українська війна, яка почалася ще у 2014 році. Вони також розповідали конкретні історії сімей із центру. За її словами, коли люди чули ці історії, то краще розуміли ситуацію та підтримували Україну.
Наприклад, розповідала, як до них прийшла жінка-переселенка й попросила допомоги. Її вагітна родичка залишилася в окупації. Вона разом із чоловіком намагалася виїхати, але їхню колону обстріляли, тому вони повернулися до дому.
Жінка народжувала на горищі власного будинку, де перший поверх був затоплений після підриву Каховської ГЕС. Згодом знайшлися волонтери, готові їх звідти вивезти. Але окупанти запросили певну суму за кожного – навіть за маленьку дитину, якій на той час, здається, було два місяці.
«За дорослого потрібно було заплатити 300 доларів, а за дитину – 150 чи то 200. Гроші потрібно було передати безпосередньо перед евакуацією, адже коридор мав бути наступного дня або через день. Ми, звичайно, одразу передали ці гроші. І приблизно через десять днів я отримую повідомлення: “Добрий день, ми – та сім’я, якій ви допомогли виїхати. Ви фактично врятували нам життя. Щиро вам дякуємо”», – розповідає Оля.
Після невеликої паузи Оля додає, що вони виїхали, здається, до Польщі чи Німеччини. Їхали через окуповані території та Білорусь, залишилися там і в Україну не повернулися.
***
Зараз Роберт працює над другою книгою про життя в умовах війни.
«Ми створили спільноту любові та підтримки, яка допомагає людям переживати війну інакше. Такий досвід важливий для здорового розвитку дітей та емоційного здоров’я дорослих. Після завершення війни сім’ї, які були частиною “Ця дитина тут”, зможуть рухатися вперед і приймати рішення легше та впевненіше, ніж ті, хто не мав такого досвіду підтримки», – пояснює чоловік.
Оля говорить про майбутнє центру без конкретної дати завершення його роботи.
«Якщо буде перемир’я, частина сімей, звичайно, поїде, коли буде можливість. Але частина залишиться. Ті, хто з окупованих територій, у кого все зруйновано, залишаться тут. Ми не зможемо охопити дітей із серйозними захворюваннями, а от тривожність різного рівня так. Ми розуміємо, що наша робота потрібна не лише до завершення війни. Після війни вона, можливо, стане ще важливішою», – підсумовує Оля.
