«Ви не уявляєте, скільки життів врятували»: в Ізмаїлі волонтерка виготовляє «кікімори» для захисників
2154 
Жителька Ізмаїла Людмила Гузаїрова плете «кікімори», шиє нашлемники та робить закрутки для військових на фронті. Однак так було не завжди. До повномасштабної війни багатодітна мама організовувала конкурси краси.
Наразі волонтерство для Людмили – не допомога у вільний час, а щоденна праця без вихідних. Її робочий день починається о 7:30 і часто закінчується далеко за опівніч. Про те, як змінилося її життя та що вона робить для військових, жінка розповіла Район.Ізмаїл.
«Мамо, приймеш?»
В Ізмаїлі Людмилу Гузаїрову знають давно. У 2012 році вона здобула титул «Пані Центральна Україна», а згодом стала «Пані Україна 2012». Тоді ж Людмила очолювала студію рекламних моделей «Гортензія», була організаторкою та ведучою конкурсу краси «Міс Бессарабія». Протягом десяти років вона також керувала міжнародним конкурсом краси «Інтер Міс Бессарабія».
Окрім того, жінка була президенткою спортивного клубу боксу «Дунаєць», брала участь в організації спортивних змагань та літнього відпочинку дітей.
За два дні до початку повномасштабного вторгнення Людмила перенесла операцію. 23 лютого її привезли з Одеси додому, а наступного дня почалася велика війна, яка змінила все.
За тиждень до неї приїхала молода сім’я, яка тікала з Ірпеня під обстрілами. Їхня машина була понівечена – у кузові та салоні залишилися отвори розміром із кулак. Це були друзі її сина.
«Він подзвонив: «Мамо, приймеш?». Я відповіла: «Звісно, прийму», – розповідає Людмила.
Родина залишалася в неї до середини квітня. Саме тоді Людмила шукала, як допомогти захисникам. І доля дала відповідь: вона запитала подругу дитинства Ірину Голобородько, яка організувала плетіння маскувальних сіток, чи потрібна допомога. «Дуже!» – почула у відповідь.
Так Людмила прийшла до «павучих» – жінок, які плели маскувальні сітки для військових. Спочатку планувала допомагати по пару годин, але швидко зрозуміла, що працюватиме значно довше.
«Я заходила о 9 ранку – і працювала до пів на восьму вечора», – згадує Людмила.
Того року добре вродили фрукти. Троє власних дітей Людмили та троє, які стали їй рідними, роз’їхалися, і вона подумала про те, чому б не використати врожай для допомоги військовим.
«Саме тоді до міста приїхали снайпери. Кажу: «Хлопці, якщо я почну консервувати для фронту – як вам?» Один відповів: «Це було б казково», – пригадує волонтерка.
Для консервації були потрібні банки, кришки та гроші на закупівлі. Місцеві волонтерки оголосили збір по місту, і Людмила вперше на власні очі побачила, наскільки багато людей готові допомагати.
Містяни приносили банки, кришки, овочі та фрукти. Навіть маленькі баночки з-під дитячого харчування стали у пригоді – в них фасували фруктові сиропи. За один сезон Людмила консервувала від півтори до двох тисяч банок.
Перша «кікімора»
Але одночасно консервувати та плести маскувальні сітки вона не могла, тому вирішила частину роботи перенести додому і спробувати виготовляти маскувальні костюми. Почала шукати інформацію про це на сайтах мисливців, переглядала матеріали в інтернеті та вивчала досвід інших волонтерів.
Маскувальний костюм потрібен розвідникам, піхотинцям, снайперам та аеророзвідникам, аби залишатися якомога менш помітними для ворога. Якісно виготовлена «кікімора» допомагає злитися з навколишнім середовищем.
На відміну від маскувальних сіток, виготовлення «кікімор» потребує значно більше часу та ручної роботи. Саме тому таких майстрів-волонтерів небагато.
Жінка вирішила робити «кікімори» з мішковини. До підготовки матеріалів залучаються також діти й дорослі. Вони розбирають мішковину на нитки, які потім використовують для плетіння.
«Я насамперед думала про безпеку. Все інше горить дуже швидко», – пояснює вона.
Згодом Людмила дізналася, що у міському палаці культури дві жінки з числа вимушено переміщених осіб плетуть маскувальні костюми-пончо.
Тоді виникла ідея створити повноцінний костюм – подовжену куртку та штани. Перший костюм жінка виготовила для Володимира – сина покійного друга, який збирався працювати у розвідці. За основу взяла його старий камуфляжний костюм і зробила викрійки.
Коли Володимир приміряв костюм, його реакція була короткою: «Клас!» Згодом він привітав Людмилу з днем народження і сказав слова, які вона запам’ятала, здається, назавжди: «Тьотю Людо, ви навіть не уявляєте, скільки життів ви врятували». Та додав, що цією «кікіморою» користувався не лише він.
В Ізмаїлі цю справу підтримала Тетяна Шпітна. Вона швидко опанувала техніку й почала самостійно виготовляти костюми вдома.
Особливість костюмів Людмили та Тетяни – у ретельно підібраних кольорах. Майстрині виготовляють кілька варіантів «кікімор», адаптованих до різних умов: для степу та осіннього лісу, лісосмуги, а також у кольорах бруду, руїн і снігу.
Спочатку майстрині збирали старі мішки, згодом військові почали надсилати кавові мішки з різних міст України та навіть з-за кордону. Коли мішковина подорожчала, знову повернулися до збору використаних мішків.
Робота виявилася надзвичайно кропіткою. На створення першої «кікімори» Людмила витратила майже два місяці – вдосконалювала технологію, працювала над формою та самостійно підбирала кольори.
Допомагала їй волонтерка Ольга Томілова, яка фарбувала тканину. Ця робота теж повністю ручна: мішки виварюють, фарбують і кілька разів прополіскують.
У результаті костюми виходять настільки натуралістичними, що людина в «кікіморі» буквально зливається з місцевістю. Їх передають військовим підрозділам, які виконують бойові завдання на різних напрямках фронту.
Згодом Людмила вдосконалила конструкцію. Замість складних індивідуальних викрійок почала використовувати квадрати та прямокутники. Один костюм складається з десяти полотен.
Кожен елемент майстрині зшивають вручну товстою капроновою ниткою за допомогою в’язальної голки. Якщо на першу «кікімору» йшли тижні, а подекуди й місяці роботи, то нині на один костюм потрібно близько трьох-чотирьох днів. Четверо майстринь за тиждень можуть виготовити близько п’яти костюмів, а за місяць – до 20.
За роки роботи масштаби змінилися кардинально. Людмила веде облік усього, що виготовляє для військових: нашоломників – 250, пончо для розвідників і снайперів – 103, костюмів – 470.
Поступово до Людмили почали звертатися волонтери з і проханням пояснити технологію. Вона записала відео про те, як плести «кікімору», і передала його волонтерам в різні регіони. За її інструкцією почали працювати й у Болградському районі. Згодом відео поширилося мережею. Зацікавилися цією справою навіть волонтери з Нідерландів.
«Хочу бачити на сцені справжніх героїнь»
Для Людмили волонтерство давно перестало бути просто допомогою у вільний час. Вона каже, що це не професія, а покликання та стиль життя.
«Волонтер не знає графіка чи сезону – він просто працює. Ти не маєш права захворіти, бо десь там хлопець у багнюці рятує техніку під обстрілом. І ти розумієш, що твої проблеми – дрібниці. Піднімаєшся і працюєш», – каже жінка.
Людмила переконана, що справжнє волонтерство не потребує показовості.
«Зараз багато хто називає себе волонтерами. Вік не має значення. Хтось приходить заради піару – такі люди відсіюються. Хтось робить красиві фото, але не працює по суті – я цього не приймаю. Серед нас є розуміння: політики не чіпаємо, займаємося допомогою фронту», – переконана волонтерка.
Після перемоги вона мріє повернутися до організації конкурсів краси, але вже з іншим змістом. Зокрема хоче зробити конкурс «Пані» від 30 до 45 років і «Гранд» – для старших жінок.
Людмила не приховує: найважче – не сама робота, а думка про те, для кого вона це робить. Її головна мрія залишається незмінною – перемога і повернення захисників додому.