«А яка різниця, хто їх зв'язав – турок чи я?»: історія підприємиці з Ізмаїла, яка 35 років не боялася ризикувати
1553 
«Ринок мене врятував» – так Уляна Кваснікова говорить і про 90-ті, і про сімейні випробування, і про сьогодення. Уже 35 років вона працює на ізмаїльському ринку, який став для неї не просто місцем заробітку, а опорою в найважчі моменти життя.
Підприємиця розповіла журналістці Район.Ізмаїл, як пережила дефіцит і кредити, пройшла через реконструкцію ринку та щоразу знаходила сили починати спочатку.
«Треба було жити й утримувати сім'ю»
Вона почала працювати у 18 років токаркою на Ізмаїльському заводі РТО. Паралельно навчалася в Одеському технікумі стандартизації та вимірювальної техніки, працювала контролером, а згодом стала майстром виробництва. Саме там навчилася відповідальності й не боятися складних рішень.
Однак у 1990 році її доньці зробили складну операцію. Наступні 3,5 роки жінка майже не відходила від неї, але й без роботи сидіти не могла.
«Ніхто не приносив гроші ні тоді, ні зараз. Треба було жити й утримувати сім'ю», – каже Ульяна.
Рукоділля було її давнім захопленням. Вона в'язала спицями жіночі сукні й костюми, дитячі комплекти та чоловічі речі. Прочитавши в газеті про можливість офіційно продавати вироби власного виробництва, оформила свій перший патент, заплативши 104 карбованці на рік. В'язані речі почала здавати до ізмаїльського універмагу та магазину «Ювілейний».
З часом придбала в'язальну машинку. За державними цінами вона коштувала 230 карбованців, але через дефіцит родичі знайшли її майже за тисячу.
Освоїти нову техніку виявилося непросто. Ніхто не хотів ділитися секретами майстерності. У Будинку побуту їй відмовили. Допомогла зовсім незнайома жінка – інженерка хлібокомбінату. Саме вона помітила друкарську помилку в інструкції: замість цифри «4» було надруковано «12». Після правильного налаштування машинки того ж дня Уляна зв'язала свій перший дитячий жилет.
Згодом за день вона могла виготовити від тридцяти до п'ятдесяти шапок або три жіночі костюми.
«Я була просто закохана у свою роботу», – наголосила підприємиця.
Єдиною проблемою залишався збут. Реалізовувати вироби можна було лише через два магазини. І тоді хрещена мама запропонувала спробувати торгувати на ринку.
«Я добре знала, що їм потрібно»
Перший день жінка пам'ятає до найменших деталей. Тоді на вулиці Котовського були старі бетонні ряди, поруч продавали квіти. Вона розклала свої в'язані шапки й почала чекати покупців.
На заводі її місячна зарплата майстра становила близько 180 карбованців і вважалася дуже хорошою. А за перший день на ринку вона продала товару на 600 карбованців.
Саме тоді зрозуміла, що зробила правильний вибір. Так і почалося її довге ринкове життя.
Згодом люди почали привозити товари з Туреччини. Покупці дедалі частіше порівнювали їх із її виробами: «Навіщо ваші шапки? Є ж турецькі…» Вона лише усміхалася: «А яка різниця, хто їх зв'язав – турок чи я? Спробуйте знайти різницю».
Пізніше одноконтурну машинку замінила сучаснішою двоконтурною, розширила виробництво, почала виготовляти ще більше моделей – светри, чоловічий і жіночий одяг.
Окрім власних виробів, почала продавати нитки, які замовляла цілими тюками та навчила працювати сестру, куму та подруг.
Потім з'явилися дитячі речі, привезені із Сьомого кілометра. За тодішніми правилами купувати можна було лише кілька одиниць товару, тому одну річ брала для своїх дітей, решту – продавала.
Були роки, коли покупці виходили з ринку з повними сумками, а продавці – з порожніми прилавками.
Разом із нею змінювався й сам ринок. Спочатку всі торгували просто на бетонних рядах. Дехто розкладав товар на газетах, а місця займали ще о третій ночі, перелазячи через паркан.
Поступово бетонні столи змінили металеві, а потім з'явилися контейнери. Спершу підприємці сприйняли це насторожено, але дуже швидко зрозуміли всі переваги: товар можна було залишати на місці, не переносити його щодня й не хвилюватися за збереження.
З часом Уляна дедалі більше працювала з чоловічим одягом. Чоловічі шапки, светри, сорочки, джинси мали гарний попит.
«У мене вдома були чоловік і син. Я добре знала, що їм потрібно», – наголошує жінка.
Для жінок вона в'язала гамаші, светри, шкарпетки, дитячі речі.
Жінка наголошує, що завдяки цій праці вони з чоловіком виростили дітей, дали їм освіту, видали доньку заміж.
«Тут я побудувала будинок, виростила дітей, тепер допомагаю вже чотирьом онукам. За все, Господи, дякую. Щодня. І вірю, що Він ніколи мене не залишає», – каже підприємиця.
У найкращі роки вона мала дванадцять контейнерів і чотирнадцять продавців. Багато хто залишався з нею двадцять, а то й двадцять п'ять років.
Коли на ринку почалася масштабна реконструкція, багато підприємців поставилися до неї з недовірою.
«Я всім казала, що мине три-чотири роки, розрахуєтеся з боргами та будете згадувати це як добру історію», – пригадує Уляна.
З дванадцяти точок вона створила чотири сучасні магазини – два жіночих і два чоловічих, з кондиціонерами та примірочними.
«Поки маю сили – працюватиму»
Наразі Уляна вже не в'яже на продаж. Зараз у неї нове захоплення – декоративні кошики зі штучними квітами. Щороку напередодні поминальних днів її магазин майже на місяць повністю змінюється: замість одягу полиці заповнюють великі й маленькі квіткові композиції, створені власноруч.
«Робота ця не менш копітка, ніж в'язання. Потрібно підготувати матеріали, сформувати основу, зібрати композицію, закріпити кожну деталь», – пояснює жінка.
Останні п'ять років вона доглядає 89-річну маму. Ще одним випробуванням стала важка хвороба чоловіка. Сім операцій – три в Одесі, чотири в Києві, лікування, постійні поїздки й великі витрати.
«І знову ринок мене врятував, – тихо додає вона. – Саме завдяки своїй роботі я змогла оплатити лікування».
Сьогодні Ульяна живе у великому будинку, який збудувала на місці старої батьківської хати. Вона зізнається, що все рахувала не гривнями: стеля, яку потрібно побілити, – це десять шапок, а новий холодильник – вісімдесят. Саме так вона вимірювала вартість будь-якої покупки.
Разом живуть чоловік, син, невістка, двоє онуків і мама. Город давно поступився місцем квітам:
«Люблю, щоб усе було красивим. Навіть гарбуз посадила у великому ящику».
Є біля будинку й незвичайний художній розпис. Його створив митець, із яким вона познайомилася саме на ринку. Колись допомогла йому з одягом, а він запропонував розписати стіну. Вона купила фарби – і на подвір'ї з'явилася справжня картина.
За роки підприємництва довелося не раз ризикувати. Кредити, заставлене майно, великі закупівлі стали звичною частиною життя. З усмішкою згадує, як одного разу сказала чоловікові, що вже заклала і машину, і гараж, і навіть його самого.
Він лише відповів: «Головне – встигни все викупити».
Ринок вона не хотіла залишати ніколи. Її вироби продавалися не лише в Ізмаїлі, а й у Татарбунарах, Одесі, Бендерах, Тирасполі, Комраті та інших містах.
Постачальники настільки довіряли їй, що відпускали товар без передоплати: «Я ніколи не підводила людей. Тому мені довіряли».
Сьогодні Уляні Іванівні 65 років. Пенсія – трохи більше 2,5 тисяч гривень, тому вона продовжує працювати. Поруч із нею на ринку працює сестра. Діти обрали інші професії, але про майбутнє вона вже подумала:
«Поки маю сили – працюватиму сама. Потім передам усе дітям. А що вони вирішать далі – буде вже їхній вибір».